Холодна війна

Холо́дна війна́ - термін, що позначає геополітичну й ідеологічну боротьбу між СРСР і Сполученими Штатами після Другої світової війни. Вона почалася приблизно в 1948-му, тривала (з усе меншою активністю) впродовж наступних сорока років і врешті-решт завершилася розпадом радянського блоку в 1989 році.

Вперше термін «холодна війна» застосував для опису протистояння Сполучених Штатів і Радянського Союзу Джордж Орвелл в статті "Ти і атомна бомба", що з'явилася на світ у 1945 році.

[ред.] Криза та ескалація (1953–62)

В 1953 зміна політичних лідерів з обох боків надала нової динаміки холодній війні. Дуайт Девід Ейзенхауер був інавгурований на президентство в січні 1953. Протягом останніх 18 місяців адміністрації Трумена військовий бюджет США збільшився вчетверо, тому Ейзенхауер вирішив зменшити оборонні витрати, оскільки ядерна перевага дозволяла почувати себе міцто в протистоянні холодної війни. В березні помер Йосип Сталін, і скоро одноосібним лідером СРСР став Микита Хрущов, який стратив Лаврентія Берія і усунув від влади двох інших конкурентів, Георгія Маленкова та В'ячеслава Молотова. 25 лютого 1956 Хрущов шокував делегатів 20 з'їзду КПРС переліком і засудженням злочинів Сталіна. Він проголосив, що єдиним шляхом реформуватися і відійти від сталінської політики є підтвердження помилок, зроблених в минулому.

18 листопада 1956, під час прийому західних дипломатів в польському посольстві в Москві, Хрушов вимовив свою знамениту тезу: "Подобається вам чи ні, але історія на нашому боці. Ми поховаємо вас", шокувавши всіх присутніх. Проте, він мав на увазі не ядерну війну, як він пізніше стверджував, а історично визначену перемогу комунізму над капіталізмом. Потім, у 1961, він проголосив, що навіть якщо СРСР поки поступається Заходу, за десятиріччя зникне брак житла, доволі буде споживчих товарів, населення буде "матеріально забезпечене", і через двадцять років Радянський Союз "виросте до такиз висот, що основні капіталістичні країни залишаться далеко позаду".

Державний секретар в адміністрації Ейзенгавера, Джон Фостер Даллес, ініціював "нове бачення" для стратегії "стримання", закликавши до більшого покладання на ядерну зброю проти ворогів США на випадок війни. Даллес також сформулював доктрину "масованої відплати", погрожуючи серйозною американською відповіддю на будь-яку радянську агресію. Володіння ядерною перевагою помогло Ейзенгаверу, наприклад, стримати загрозу радянської інтервенції під час Суецької кризи.

Країни Організації Варшавського договору

Після смерті Сталіна в 1953 відбулося деяке послаблення напруги, але ситуація в Європі лишалася напростим озброєним перемир'ям. Американські вояки здавалося стояли невизначеними в Західній Німеччині, а напроти в Східній Німеччині здавалися стояли так само невизначено вояки радянські. На переозброєння Західної Німеччиниі її вступ до НАТО, Совіти в 1955 відповіли формальним альянсом зі східноєвропейськими комуністичними країнами, який називався Організація Варшавського договору або Варшавський пакт; це було більше політичним кроком, ніж оборонним, бо на час створення НАТО в 1949 СРСР вже мав систему взаємних договорів про допомогу з усіма союзниками у Східній Європі. У 1956 статус-кво на короткий час був випробуваний під час Угорської кризи, коли угорці спробували зіскочити з радянської орбіти після того, як Хрущов усунув від влади угорського сталініста Матіаша Ракоші (Mátyás Rákosi). Берлін лишався поділеним, а статус міста спірним. У 1961 Східна Німеччина звела Берлінський мур, щоб запобігти втечі східних берлінців до Західного Берліну.

Протягом 1957—1961 Хрущов відкрито і неодноразово погрожував Заходу ядерним знищенням. Він стверджував, що радянські ракети значно потужніші і досконаліші за американські і здатні стерти з поверхні будь-яке американське чи європейське місто. Проте, Хрущов відкинув сталінську віру в неминучість війни, і оголосив своєю новою ціллю "мирне співіснування". Це формулювання змінило позицію сталінського Радянського Союзу, коли міжнародна класова боротьба означала два протилежних табори з неминучими суперечностями і протистоянням, з якого комунізм мав вийти переможцем через глобальну війну. Тепер мир допускався, і капіталізм мав зруйнуватися сам, тим часом Совіти мали час наростити свої військові потужності. Ця концепція класової боротьби проїснувала аж до "нового мишлення" Горбачова, коли формулювання пом'якшали, і мирне співіснування розглядалося само по собі, а не як форма класової боротьби. Заяви США концентрувалися на американській міці по всьому світі і успіхові ліберального капіталізму. Проте, в кінці 1960-х "битва розумів" між двома системами в організації суспільства, про яку говорив Кеннеді в 1961, в основному скінчилася, і а подальшому напруга базувалася головно на зіткненні об'єктивних геополітичних інтересів, а не на ідеології.

Протягом листопада 1958 Хрущов зробив невдалу спробу перетворити обидва Берліни у незалежне демілітаризоване "вільне місто", виставивши США, Великій Британії і Франції ультиматум за шість місяців вивести своїх солдат з окупованих ними секторів Західного Берліну, інакше буде накладений пропускний контроль над доступом Заходу до Східної Німеччини. Хрущов раніше пояснював Мао, використовуючи виразну анатомічну метафору, що "Берлін є яєчком Заходу. Кожного разу, коли я хочу щоб Захід кричав, я притискаю Берлін". НАТО формально відхилило ультиматум у середені грудня, і Хрущов сам відкликав його і повернувся до Женевської конференції щодо німецького питання.

Узагальнюючи, помітною ознакою 1950-х став початок європейської інтеграції — фундаментального продукту холодної війни, який Трумен і Ейзенгавер просували в політичний, економічний і військовий спосіб, і що підніше набуло адіністративних рис. Це бачилося двозначно, бо існувала небезпека, що незалежна Європа запустить свою власну розрядку з Радянським Союзом, і це може бути використаним для загострення роз'єднання Заходу.

Національні рухи в деяких країнах і регіонах, можна відмітити Гватемалу, Іран, Філіппіни і Індонезію, часто були споріднені з команістичними групами, чи принаймні на Заході сприймалися як споріднені з комуністами.

[ред.] Конфронтація через розрядку (1962–79)

Звичайно, всі 1960-ті і 70-ті роки обидва, і Радянський Союз, і США, боролися за встановлення нових, складніших зразків міжнародних відносин, в яких світ не поділявся б чітко на два протилежні табори, на два опозиційних блока. Одразу з початком повоєнного періоду Західна Європа і Японія швидко відновлювалися від руйнувань Другої Світової війни (країни Західної Європі отримували допомогу від США згідно плану Маршалла), і їм вдавалося підтримувати потужний економічний ріст протягом 60-70-х років, посилювати свою міць порівняно зі Сполученими Штатами. В результаті нафтової кризи 1973 року виріс вплив і країн третього світу з такими утвореннями як Організація країн експортерів нафти (англ. Organization of Petroleum Exporting Countries, OPEC) чи Рух Неприєднання, і тепер менш потужні країни вже мали більше можливостей ствердити свою незалежність і навіть продемонструвати свій спротив тиску від обох наддержав.

Тим часом Москва повернула свою увагу на глибинні внутрішні економічні проблеми. Протягом цього періоду радянські лідери, як Олексій Косигін і Леонід Брежнєв, обрали для своєї політики поняття розрядка. 13 листопада 1968 у виступі перед п'ятим з'їздом Польської об'єднаної робітничої партії Брежнєв проголосив "доктрину Брежнєва", в якій йшлося про право переступити через суверенітет країни, якщо виникне загроза заміни марксизма-ленінізма на капіталізм. У промові Брежнєв казав:

Причиною прийняття такої доктрини були невдачі марксизму-ленінізму в таких країнах як Польща, Угорщина та Східна Німеччина, коли народ там відчув падіння стандартів життя, на контрасті з процвітаючою Західною Німеччиною і рештою Західної Європи.

Тим не менше, обидві наддержави вирішили нарощувати своє світове лідерство. І США і СРСР боролися, щоб усунути виклики своєму лідерству у своїх власних регіонах. Президент Ліндон Джонсон висадив 24000 морських піхотинців та парашутистів у Домініканській республіці в операції Power Pack, запобігаючи загрозі виникнення революції кубинського зразка у Латинській Америці. Західна Європа залишалася залежною від США у критичній галузі безпеки, але й тут галасливішим був французький президент Шарль де Голль, який в 1966 вивів свою країну з військової структури НАТО і виключив перебування військових НАТО на французькій землі.

В 1968 війська СРСР вдерлися до Чехословаччини, щоб скрушити реформи Празької весни, першого і останнього досвіду "соціалізму з людським обличчям", коли виникла загроза виходу ЧССР зі складу Варшавського пакту. Вторгнення викликало бурхливі протести в Югославії, Румунії, Китаї, а також у західноєвропейських комуністичних партіях.

Американський винищувач F-4 Phantom II супроводжує радянський бомбардувальник Ту-95, початок 1970х

США продовжували багато витрачати на підтримку дружніх режимів третього світу в Азії. Найпомітнішою тут була в'єтнамська війна, коли Джонсон послав 575 000 солдат на край світу до Південно-Східної Азії захищати Південний В'єтнам від Народного фронту звільнення Південного В'єтнаму і його північних в'єтнамських союзників. Ця коштовна війна послабила американську економіку, і зрештою закінчилася в 1975, коли світ побачив поразку Південного В'єтнаму, союзника США, від соціалістичного північного В'єтнаму. На додаток Штати підтримали операцію Кондор, коли південноамериканські диктатори придушували ліву опозицію, яка (іноді акуратно) приймала допомогу з Куби та СРСР.

Тим часом Брежнєв зіткнувся з загрозливішими тенденціями, коли стан радянської економіки погіршувався під тягарем військових втрат. Крім того, місцем конкуренції був Близький Схід. Єгипет, який отримав чимало економічної і військової допомоги від СРСР, створив клопіт, коли СРСР відчував необхідність підтримати свого клієнта у Шестиденній війні (радниками і фахівцями) і війні на виснаження (пілотами і літаками) проти американського союзника Ізраїлю. Пізніше отримувачами радянської допомоги стали Сирія і Ірак, і, непрямо, Організація звільнення Палестини. Під час війни Судного дня передчуття радянського вторгнення на єгипетському боці привели до масової мобілізації в США ^{[Джерело?]}, що загрожувало задушити розрядку. Ця ескалація, коли Радянський Союз вперше тиснув на регіональний конфлікт, який Штати відчували центральним для своїх інтересів, призвела до нової і більш непередбачуваної стадії військової активності третього світу та засвідчила паритет нової радянської стратегії.

Брежнєв і Ніксон, Вашингтон, червень 1973. Політика розрядки

Хоча непрямі конфлікти холодної війни між наддержавами тривали в кінці 1960х — на початку 1970х, загальна напруга дещо спала і почалася розрядка. Китайці шукали, як покращити стосунки зі Штатами, щоб отримати перевагу на СРСР. В лютому 1972 Річард Ніксон відвідав Пекін і зустрівся з Мао Цзедуном і Джоу Енлаєм. Ніксон і Генрі Кіссинджер оголосили про приголомшуюче потепління з маоїстським Китаєм. Прагнення СРСР втримати Китай в стані загрози конфлікту на два фронти, і відновлення почуття оточення суперниками були одним із чинників, що підштовхували СРСР та США до розрядки. Іншими двома причинами було те, що СРСР досяг приблизної рівності в ядерних арсеналах, і те, що Штати були серйозно послаблені в'єтнамською війною ^{[Джерело?]}. Менший вплив, але мали третій світ та охолодження відносин із Західною Європою.

Спільний випробувальний політ «Союз-Аполлон», 17 липня 1975

Пізніше, в травні Ніксон і Кіссинджер зустрілися з радянськими лідерами у Москві, і оголосили про переговори щодо обмеження стратегічних озброєнь, щоб пригальмувати розвиток найруйнівних ядерних ракет і затратних антибалістичних ракет. Між 1972 та 1974 дві сторони також погодилися посилити свої економічні зв'язки. Тим часом ці тенденції збіглися з Ostpolitik (східною політикою), яку проводив німецький канцлер Віллі Брандт. Іншою угодою став висновок про необхідність стабілізації ситуації в Європі, кульмінацією чого стала Гельсінкська угода, підписана на конференції з безпеки і співробітництва в Європі у 1975 році.

Картер і Брежнєв підписують договір про обмеження стратегічних озброєнь (ОСО-2), Відень, 16 червня 1979

КГБ під керівництвом Юрія Андропова продовжував переслідувати видатних радянських особистостей, таких як Олександр Солженіцин та Андрій Сахаров, хто критикував радянську систему в жорстких чи м'яких формах. Непряме суперництво між наддержавами в цей період розрядки продовжувалося в третьому світі, зокрема під час політичної кризи на Близькому Сході, Чилі, Ефіопії та Анголі. В той час, коли президент Джиммі Картер намагався обмежити гонку озброєнь договором ОСО-2 (англ. SALT II) у 1979, його зусилля були підрізані іншими подіями того року, включаючи Ісламську революцію в Ірані і Нікарагуанською революцією, обидві знесли проамериканські режими, і його відплатою на радянське вторгнення до Афганістану в грудні.

[ред.] "Друга Холодна війна" (1979–85)

Докладніше у статті: Інтервенція Радянського Союзу в Афганістан

Термін Друга Холодна війна використовується деякими істориками для позначення періоду інтенсифікації напруження холодної війни і конфліктів початку 1980-х. Напруга зросла головно між основними силами, обидві наддержави ставали більш мілітаристськими.

У грудні 1979 біля 75 000 радянських вояків вдерлися в Афганістан з метою підтримати марксистський уряд сформований колишнім прем'єр-міністром Нур Мухамедом Таракі, вбитого у вересні одним з його партійних конкурентів. Як наслідок американський президент Джиммі Картер відкликав з сенату договір про обмеження стратегічних озброєнь, наклав ембарго на постачання в СРСР збіжжя та технологій, став вимагати значного збільшення військових витрат і оголосив про майбутній бойкот Олімпійських ігор-1980 у Москві. Він вважав радянське вторгнення до Афганістану "найсерйознішою загрозою для миру від часу другої світової війни".

В 1980 Рональд Рейган переміг Джиммі Картера на американських президентських виборах, пообіцявши збільшити витрати на оборону і повсюди протидіяти СРСР. Обидва, Рональд Рейган і нова британська прем'єрка Маргарет Тетчер, винуватили Радянський Союз в ідеологічних термінах, що моли сперечатися із риторикою гірших часів холодної війни кінця 1940-х, обіцяючи залишити "імперію зла" на "смітнику історії". Папа Іван Павло II допоміг додати моральні аспекти для антикомунізму; його відвідини рідної Польщі в 1979 стимулювали релігійне і націоналістичне невдоволення, що гальванізувало опозицію і зрештою можливо призвело до спроби замаху на нього двома роками пізніше.

На тлі зростаючої напруги між Радянським Союзом та Сполученими Штатами, і розгортанням СРСР націлених на Західну Європу балістичних ракет СС-20, НАТО вирішило протиставити їм балістичні ракети Pershing II і крилаті ракети в Європі, головне в Західній Німеччині. Балістичні ракети могли досягти Москви за 10-15 хвилин. Відношення до розгортання ракет в Європі зовсім не було одностайним, мали місце значні сумніви чи не варто призупинити розміщення. Але 1 вересня 1983 Радянський Союз збив пасажирський літак Korean Air Lines Boeing 747 з 269 людьми на борту, коли він порушив повітряний простір СРСР в районі Сахаліна, — цю дію Рейган назвав "бойнею". Ця подія змінила ставлення до розміщення, на якому наполягав Рейган аж до угод між Рейганом і Михайлом Горбачовим.

Навчання «Able Archer 83», що відбулися в листопаді 1983, з реалістичним відтворенням координованого ядерного запуску із Західної Європи, налякало радянське керівництво.

Москва стала витрачати на військові потреби до чверті національного продукту Радянського Союзу. Витрати на гонку озброєнь та інші потреби холодної війни спричинили і поглибили глибокі структурні проблеми в Радянській системі, це відбилося економічною стагнацією принаймні десять останніх років правління Брежнева. Радянські інвестиції в оборону не були викликані військовою необхідністю, а значною мірою інтересами численної партійної і державної бюрократії, що давало контрольованим ними секторам владу і привілеї. Радянські збройні сили стали найбільшими в світі і в кількості та в типах озброєнь, в числі солдат у своїх лавах, і в масштабах оборонно-промислового комплексу. Проте, кількісна перевага радянської військової машини часто лише приховувала ділянки, в яких Східний блок кардинально відставав від Заходу.

Кількість ядерних боєголовок у США та СРСР/Росії, 1945-2005

Станом на початок 1980-х СРСР вдалося побудувати військовий арсенал і армію, що переважали Сполучені Штати. В попередні роки США спиралися на якісну перевагу своїх озброєнь, але з часом відставання звужувалося. Рональд Рейган одразу, як обійняв посаду, розпочав масштабне військове будівництво. Це стало наймасштабнішою мілітаризацією країни у мирний час з всю історію Сполучених Штатів. Напруга тільки зросла, коли на початку 1980-х Рейган реанімував програму озброєння бомбардувальниками B-1, перед тим замороженою адміністрацією Картера, виробив ракети MX "Peacekeeper", встановив американські крилаті ракети в Європі, і оголосив експериментальну Стратегічну Оборонну Ініціативу, названу в медіа "Зоряними Війнами", ця програма мала збивати ракети супротивника на середині путі. Рейган також ввів економічні санкції проти Польщі, невдоволений придушенням опозиційного руху профспілки "Солідарність". У відповідь Михайло Суслов, головний кремлівський ідеолог, порадив радянським лідерам не втручатися напряму в Польщу, що падала під контроль "Солідарності", оскільки це могло призвести до відчутних економічних санкцій, що стали б катастрофою для радянської економіки.

Радянський Союз не зміг відповісти на масштабне переозброєння Америки Рейгана, його економіка вже була підірвана військовими витратами, що підсилювалося неефективним плановим виробництвом і колективізованим сільським господарством. В той сам час Рейган переконав Саудівську Аравію збільшити видобуток нафти, навіть якщо інші країни поза OPEC теж збільшать пропозицію органічного пального на ринку. Це призвело до перенасичення ринку нафтою у 1980-х, що болісно вдарило по СРСР, оскільки нафта була основним джерелом експортних доходів. Низькі ціни на нафту та великі витрати на оборону поступово загнали радянську економіку у стагнацію і застій.

Внутрішня суспільна позиція США щодо втручання в зовнішні конфлікти була сформована досвідом тривалої і безуспішної участі у В'єтнамській війні. Адміністрація Рейгана обрала використання швидких, недорогих протиповстанських тактик участі у закордонних конфліктах. В 1983 адміністрація Рейгана втрутилася у багатосторонню громадянську війну в Лівані, захопила Гренаду, бомбила Лівію і підтримувала контрас у Центральній Америці, антикомуністичні парамілітарні загони, які воювали проти підтримуваного СРСР сандиністського уряду в Нікарагуа. В той час як інтервенція в Гренаду і Лівію були популярні в США, підтримка контрас зав'язнула в дискусіях.

Тим часом, СРСР ніс важкий тягар власних інтервенцій закордоном. Хоча Брежнєв переконував у 1979, що війна в Афганістані не буде тривалою, мусульманські повстанці, підтримані багатьма країнами (особливо США), люто протидіяли вторгненню. Кремль надіслав стотисячний військовий контингент для підтримки свого маріонеткового режиму в Афганістані, багато сторонніх спостерігачів назвали цю війну "Радянським В'єтнамом". Проте, афганська трясовина для Москви мала значно катастрофічніші наслідки, ніж В'єтнам для американців, бо конфлікт збігся з внутрішнім розладом і кризою у радянській системі. Голова державного департаменту США офіційно попереджав про такий наслідок вже у 1980 році, наголошуючи, що вторгнення матиме одним з наслідків "Внутрішню кризу всередині радянської системи. ... Це діятиме подібно термодинамічній ентропії ... Радянська система витрачає все більше зусиль просто для того, щоб підтримувати рівновагу, замість того щоб покращувати себе. Ми побачимо, що в час зовнішнього вторгнення відбуватиметься внутрішнє руйнування". Радянським лідерам не помагав їхній поважний вік і склеротичний стан: Брежнєв був практично непрацездатним останні роки, його наступники Андропов і Черненко не прожили довго. Після смерті Черненка Рейгана спитали, чому він не вів переговорів із радянськими лідерами. "Вони помирають та помирають" — пожартував у відповідь американський президент.

[ред.] Посилання