Панель інструментів
Іншими мовами
- Azərbaycan
- Беларуская
- Беларуская (тарашкевіца)
- Български
- Bosanski
- Català
- Česky
- Словѣ́ньскъ / ⰔⰎⰑⰂⰡⰐⰠⰔⰍⰟ
- Чăвашла
- Deutsch
- English
- Esperanto
- Español
- Suomi
- Français
- Hrvatski
- Magyar
- Italiano
- 日本語
- ქართული
- 한국어
- Latina
- Lietuvių
- Македонски
- Nederlands
- Norsk (nynorsk)
- Polski
- Português
- Română
- Русский
- Srpskohrvatski / Српскохрватски
- Slovenčina
- Српски / Srpski
- Svenska
- Türkçe
- 中文
Українці
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
| Українці | |
|---|---|
 |
|
| Загальна кількість | 44-45 млн. (2001) |
| Найбільші розселення |  УкраїнаУкраїна:37 541 693 (перепис 2001) Росія: |
| Мова | Українська, російська |
| Релігія | Переважно Православ'я, також Католицизм та Протестантизм. |
| Близькі етнічні групи | Індоєвропейці |
|
Українці (історичні етноніми: русь, русини, русичі, деревляни, поляни, сіверяни; екзоетноніми: рутени, козаки, черкаси, малороси, рутенці), східнослов’янський народ, переважно мешкає на території сучасної України.
Мешкають також у Росії, Казахстані, Молдові, Білорусі, Киргизії, Узбекистані, Польщі, Канаді, США, Аргентині та інших країнах. У світі живе близько 46 млн. українців, з них 38 млн. в Україні.
Зміст |
Історія
Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті: Історія України
Історичні назви
Одна з перших назв - «русь»(множ.)/«русин»(од.) фіксується у Повісті врем'яних літ 911-912 рр. у договорах князя Олега з Візантією. Один з можливих варіантів походження - від топоніму «Русь». Використовується, як самоназва українського народу з 13 ст. до початку 20 ст. (з 18 по 20 ст. одночасно з назвою "українці").
З XIV ст. в письмових джерелах з'являються назви Мала Русь та Велика Русь, ймовірно запроваджені Константинопольським патріархатом, за аналогією з термінами «Мала Греція» та «Велика Греція». Під «Малою Руссю» розуміли мітрополію — Південну Русь (сучасну Україну), а під "Великою Руссю" — північні руські землі. З XVII ст в назвах царів починає зустрічатись титул "Царь Великой, Малой и Белой Руси". Форма "Мала Русь" (або Малоросія) була прийнята прийнята у державному діловодстві Російської Імперії аж до XX ст. В побутовій мові вживалась нечасто, але під такою назвою Україна була відома в українській, російській, подекуди в іншомовній науковій літературі 19-20 ст.
Етнонім «українці» фіксується наприкінці XVI століття у документах, присвячених повстанню Григорія Лободи та Северина Наливайко, а також у боротьбі з татарами. У першій половині 17 ст. «українцями» називали на сеймах Речі Посполитої послів від Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. Етнонім походить від крайового топоніма «Україна», етимологію якого пояснюють наразї декілька гіпотез.
З першої половини 19 ст. українська інтелігенція починає використовувати назву «українці» як загальноукраїнський етнонім. Остаточно стверджується самоназва «українці» у Східно-Центральній Україні після національно-визвольного руху 1917—1920 рр. В Галичині і Буковині починає поширюватися з кінця 19 ст., в часи піднесення українського національно-культурного руху, цому сприяють українська інтелігенція — рух січових стрільців і національно-визвольний рух, діяльність УПА, тощо.
Етногенез
Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті:Етногенез українського народу
Різні історичні долі окремих груп українського народу вплинули на формування деяких особливостей їх культури. В карпатському регіоні виділяються гуцули, лемки, бойки. На півночі України — поліщуки. В районі чернігівського Полісся існує невелика локальна група литвинів.
Розселення
Історико-етнографічні регіони
Особливості історичного розвитку різних територій України, їхні географічні розходження обумовили виникнення історико-етнографічних районів українців - Бойківщина, Бессарабія, Буджак, Буковина, Волинь, Галичина, Гуцульщина, Донщина, Закарпаття, Запоріжжя, Зелена Україна, Карпатська Україна, Кубань, Курщина, Лемківщина, Лівобережна Україна, Малиновий клин, Мармарощина, Надбужжя, Середня Наддніпрянщина (Київщина, Полтавщина), Наддністрянщина, Надпоріжжя, Надпруття, Надсяння, Надчорномор'я, Підляшшя, Поділля, Подніпров'я, Покуття, Полісся, Поросся, Посулля, Правобережна Україна, Приазов'я, Прибужжя, Придністров'я, Придунав'я, Прикарпаття, Пряшівщина, Сірий клин, Слобожанщина, Ставропольщина, Стародубщина, Терщина, Холмщина, Червона Русь, Чернігівщина. Українці створили яскраву й самобутню національну культуру.
Українці по всьому світу
Українcька діаспора
- Росія - близько 3 млн.
- США - близько 1,3 млн.
- Канада - 1,1 млн.
- Бразилія - 1,0 млн.
- Молдова - 0,4 млн.
- Аргентина - 0,15 млн.
Мова
Розмовляють українською мовою, що належить до слов'янської групи індоєвропейської сім'ї.
Розрізняються такі говори:
- північний (лівобережно-поліський, правобережно-поліський, волинсько-поліський),
- південно-західний (волинсько-подільський, галицько-буковинський, карпатський, подністровський),
- південно-східний (подніпровський і східно-полтавський).
Поширені також російська мова (переважно на Півдні і Лівобережжі, особливо серед городян).
Писемність з 10 століття на основі кирилиці.
Матеріальна культура
Землеробство
Основна традиційна галузь сільского господарства українців - орне землеробство з перевагою трипілля (поряд з ним ще в XI столітті в Карпатах і на Полісся зберігалося подсічно-вогневе й перелогове). Обробляли жито, пшеницю, ячмінь, просо, гречиху, овес, коноплю, льон; з кінця XVII століття - кукурудзу, тютюн, з другої половини XVIII століття - соняшник, картоплю; з городніх культур - капусту, огіркі, буряк, репу, цибулю й ін., кавуни і гарбузи (у степових районах), з початку XI століття - помідори та перець. Для українців здавна характерно присадибне садівництво (яблуні, груши, вишні, сливи, малина, смородина, аґрус, у меншій мірі абрикоси, черешня, виноград).
Комплекс традиційних землеробських знарядь складався з дерев'яного із залізними частинами плуга з передком, рала (однозубого й многозубого), мотики й заступа різних форм, борони, переважно рамкової, та ін. У поліських і частково лівобережних районах замість плуга й рала вживалася соха двох типів: беспередкова (однокінка, Чернігово-Сіверський варіант) і на колесах (литовка, або поліська). Комплекс знарядь збирання складався з серпа, коси, грабель і вил. Молотили ціпом, на півдні - також ковзанкою й кіньми, зрідка молотильною дошкою диканей, на відкритих струмах у поле, у Полісся - у гумно та клуні; у північних районах хліб підсушувався в клунях. Зерно перероблялося на водяних і лодейних (установлених на човнах або плотах) млинах, а також на вітряках і так званих тупчаках.
Тваринництво
Українці розводили велику рогату худобу переважно сірої степової та іншої порід, овець, коней, свиней, домашнього птаха. Переважали вигонна, а в Карпатах сезонна гірничо-відгінна форми випасу тварин. Бджільництво й рибальство грали в господарстві підсобну роль.
Український чумак - перевізник вантажів на більші відстані, особливо солі й риби на більших возах мажарах, запряжених волами. Значне місце в господарстві займали різноманітні промисли й ремесла - ткацтво, поташний, гутний (виробництво скла), гончарний, сукновальний, деревообробний, шкіряний та ін.
Житло
Традиційні сільські поселення - села, слободи, хутора вуличного, радіального, розкиданого та іншого планування. Житло дореволюційного селянства - хати (укр. хати), глинобитні або зрубні, побілені зсередини й зовні були двох-трьохкамерними (типу хата - покрову - хата або хата - покрову - комора), а в бідняцьких господарствах - однокамерними, із глинобитною підлогою, чотирьохскатної солом'яної, а також з очерету або дранки дахом. У Полісся та в ряді районів Східної Галичини житло залишалося аж до початку XX століття курним або напівкурним.
При наявності в різних історико-етнографічних районах локальних особливостей житла інтер'єр був досить однотипним. При вході в хату праворуч або ліворуч у куті розташовувалася пекти, повернена устям до довгої сторони будинку. По діагоналі від її в іншому куті, парадному, прикрашеному вишитими рушниками, квітами, висіли ікони, стояв стіл (у бідняків іноді - скриня-скриня), на якому лежали хліб і сіль, накриті скатертиною. Уздовж стін від стола розташовувалися лави для сидіння. До печі уздовж тильної сторони примикав настил (пив) для спання, над ним висіла вішалка (жертка). На стіні або в куті при вході влаштовувався "мисник" для посуду. Протилежна від входу стіна, а також пекти часто розмальовувалися квітами, особливо якщо в родині була дівчина.
Селянський двір включав залежно від заможності хазяїна одну або кілька господарських будівель: хлів, повитку, комору, на півдні - загінчики для худоби і т.ін. Українці жили також у численних містах, передмістях і містечках. Житло бідних городян мало відрізнялося від сільської хати. Заможні жили в будинках, нерідко цегельних або кам'яних, з декількох кімнат (залу, кухня, опочивальня й ін.), з ґанком або верандою, зовні часто пофарбованих.
Одяг
Різноманітний і барвистий був народний костюм. Жіночий одяг складався з вишитої сорочки (сорочки - тунікоподібної, поликової або на кокетці) і незшитого одягу: дерги, запаски, плахти (з 19 століття зшитої спідниці); у прохолодну погоду носили безрукавки (керсетки, киптари та ін.). Дівчини заплітали волосся в коси, укладаючи їх навколо голови та прикрашаючи стрічками, квітами або надягаючи на голову вінок із паперових квітів, строкатих стрічок.
Жінки носили різні чіпці (очіпки), рушникоподібні головні убори (намітки, обруси), пізніше - хустки. Чоловічий костюм складався з сорочки (з вузьким стоячим, що часто вив коміром зі шнурком), заправленої в широкі або вузькі штани, безрукавки та пояси. Головним убором служили влітку солом'яні брили, іншим часом - повстяні або каракулеві, часто так звані смушкові (зі смушків), циліндроподібні шапки.
Найпоширенішим взуттям були постоли з сирицевої шкіри, а в Поліссі - личаки (постоли), серед заможних - чоботи. В осінньо-зимовий період і чоловіки й жінки носили свиту й опанчу - однотипну з каптаном довгополий одяг з домотканого білого, сірого або чорного сукна. Жіноча свита була приталеною. У дощову погоду носили свиту з каптуром (кобеняк), узимку - довгі кожухи (кожухи) з овчини, у заможних селян покриті сукном. Характерні багата вишивка, аплікація і т.ін.
Іграшки
Бувають з глини, тіста, дерева, соломи, лози, паперу та ін. До нас дійшли переважно керамічні та дерев'яні зразки, датовані 19 ст. — «лялька», «кінь», «вершник», «птах» тощо. Глиняні забавки майже в усіх гончарних осередках виробляли переважно жінки і діти гончарів для власних потреб, а з окремих центрів іграшки вивозили на ярмарок. Подільські майстри налагодили випуск свищиків у вигляді коників, баранців, півників. Окрему групу утворюють дотепні механічні забавки з відповідно рухомими елементами — виразні фігурки попарно з'єднаних планками ведмедів, ковалів, ткачів, теслярів, що «працюють» у наслідок руху планок. Найбільш поширенішою іграшкою українських дівчаток були ляльки, ув'язані з клаптів тканини. Їх виготовляли для дітей мами і бабусі.
Іграшки, пов'язані з календарними обрядами: «жайворонки» з тіста, котрі випікають навесні мами для своїх дітлахів, аби ті закликали з їх допомогою з вирію пташок; різдвяні пряники — «півники» і «коники»; великодня лялька-панянка з трави. Побутові іграшки: іграшковий посуд, човники, візочки, коники з вершниками, дзиги, вітрячки, деркачі, фуркала, всілякі цяцьки з кори, дерева, глини, соломи, з овочів, квітів, трави тощо. Діти виготовляли їх самі (для себе або молодших братів і сестер).
Їжа
Їжа сильно розрізнялася в різних верств населення. Основу харчування становили рослинна та борошняна їжа (борщ, галушки, різноманітні юшки), каші (особливо пшоняні та гречана); вареники, пампушки з часником, лемишка, локшина, кисіль та ін. Значне місце в їжі займала риба, у тому числі солона. М'ясна їжа селянству була доступна лише по святах. Найбільш популярними були свинина й свиняче сало. З борошна з додаванням маку та меду випікали численні маківники, коржі, книші, бублики. Поширені були такі напої, як узвар, варенуха, сирівець, різноманітні наливки й горілка, у тому числі популярна горілка з перцем. Як обрядові блюда найпоширеніші були каші — кутя та коливо з медом.
Культура
| Українці | |
|---|---|
|
|
| Загальна кількість | 44-45 млн. (2001) |
| Найбільші розселення | УкраїнаУкраїна: 37 541 693 (перепис 2001) Росія: |
| Мова | Українська, російська |
| Релігія | Переважно Православ'я, також Католицизм та Протестантизм. |
| Близькі етнічні групи | Індоєвропейці |
|
Українці (історичні етноніми: русь, русини, русичі, деревляни, поляни, сіверяни; екзоетноніми: рутени, козаки, черкаси, малороси, рутенці), східнослов’янський народ, переважно мешкає на території сучасної України.
Мешкають також у Росії, Казахстані, Молдові, Білорусі, Киргизії, Узбекистані, Польщі, Канаді, США, Аргентині та інших країнах. У світі живе близько 46 млн. українців, з них 38 млн. в Україні.
Зміст |
Історія
Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті: Історія України
Історичні назви
Одна з перших назв - «русь»(множ.)/«русин»(од.) фіксується у Повісті врем'яних літ 911-912 рр. у договорах князя Олега з Візантією. Один з можливих варіантів походження - від топоніму «Русь». Використовується, як самоназва українського народу з 13 ст. до початку 20 ст. (з 18 по 20 ст. одночасно з назвою "українці").
З XIV ст. в письмових джерелах з'являються назви Мала Русь та Велика Русь, ймовірно запроваджені Константинопольським патріархатом, за аналогією з термінами «Мала Греція» та «Велика Греція». Під «Малою Руссю» розуміли мітрополію — Південну Русь (сучасну Україну), а під "Великою Руссю" — північні руські землі. З XVII ст в назвах царів починає зустрічатись титул "Царь Великой, Малой и Белой Руси". Форма "Мала Русь" (або Малоросія) була прийнята прийнята у державному діловодстві Російської Імперії аж до XX ст. В побутовій мові вживалась нечасто, але під такою назвою Україна була відома в українській, російській, подекуди в іншомовній науковій літературі 19-20 ст.
Етнонім «українці» фіксується наприкінці XVI століття у документах, присвячених повстанню Григорія Лободи та Северина Наливайко, а також у боротьбі з татарами. У пер