- DarkWiki

Йо́сиф Віссаріо́нович Ста́лін (Сталін - псевдонім, справжнє прізвище - Джугашвілі груз. იოსებ ჯუღაშვილი (вимовл. Іосеб Джугашвілі), 21 грудня 1879(?) — 5 березня 1953, Москва (підмосковна («ближня») дача)) — керівний діяч КПРС і диктатор СРСР, грузин за походженням.

[ред.] Життєвий шлях

Офіційна дата народження - 21 грудня 1879. Насправді — 18 грудня 1878). Народився у м. Горі (Грузія). 1894 г. Закінчив Горійське духовне вчилище (оцінки в аттестаті - п'ятерки, навіть по повединці). Потім навчався в Тифліській духовній семінарії, з якої був виключений за революційну діяльність. Писав вірші на грузинській мові, які публікувались у місцевій пресі.

[ред.] Псевдонім

Псевдонім Сталін Йосип Джугашвілі вибрав собі в 1912 році, перед цим змінивши коло тридцяти інших псевдонімів і партійних кличок.^[1]

[ред.] Партійна діяльність

У 1898 став членом РСДРП (з 1912 — член, за іншими даними агент її ЦК); брав участь у експропріаціях на Кавказі на користь партії; під час Лютневій революції (1917) Сталін повернувся до Петрограду і в травні був кооптований до Політбюро ЦК, а по Жовтневому перевороті став член радянського уряду як народний комісар у справах національностей (1917 — 23). У роки громадянської війни Сталін входив до складу очолюваної Л. Троцьким Революційної Військової Ради республіки, а з квітня 1922 став генеральним секретарем ЦК РКП(б). Свою кар'єру в партії Сталін завдячує В. Ленінові. Як і Ленін, Сталін цікавився національним питанням і написав працю «Марксизм і національне питання» (1913). Близько співробітничав з Леніним Сталін і після 1917, але не без конфліктів, і після обрання його генеральним секретарем ЦК РКП(б) Ленін перестерігав партію перед зосередженням влади в руках Сталін Став генсеком, Сталін розбудував партійний апарат й спирався на нього як на керівну політ. силу. Завдяки цьому Сталін розгромив у 1920-их pp. спершу ліву опозицію, очолювану Львом Троцьким, а пізніше праву — Миколи Бухаріна, О. Рикова й ін. Під кінець 1920-их pp. Сталін поступово відмовився від концепції світової пролетарської революції і висунув теорію про «побудову соціалізму в одній країні», на основі якої проголосив ліквідацію НЕП і розпочав політику прискореної індустріалізації країни на базі суцільної колективізації коштом пограбування села, при застосуванні терору. Прискорена індустріалізація призвела до порушення економічної рівноваги і руїни всього народного господарства. Щоб утримати населення в покорі, Сталін посилив терор системою концентраційних таборів, кількість в'язнів у яких досягло 10 млн. Разом з тим Сталін розбудував каральний апарат від первісної ЧК через ҐПУ й НКВС, сприяв возвеличенню себе як «непомильного вождя», «вірного ленінця», «батька народів» тощо Запобігаючи можливій опозиції, Сталін запровадив терор і в самій партії; в наслідок чисток і т. зв. московських процесів 1936 — 38 з ВКП(б) вичищено майже половина її членів; 139 члена ЦК були розстріляні (серед них більшість член уряду і Політбюро), з 1966 делегатів на XVII з'їзд партії (1934) до XVIII з'їзду (1939) 1 108 були заарештовані. В армії ліквідовано більшість вищого і старшого командного складу.

Посилення терору супроводжувалося централізацією коштом звуження прав національних республік; прославленням російського народу як «першого серед рівних», відновленням традицій Рос. Імперії, обвинуваченням неросійських діячів у «буржуазному націоналізмі»; в наслідок чого у державно-партійному апараті дедалі більшої сили набирали рос. великодержавні імперські елементи.

У більшовицькій партії Сталін вважали знавцем національного питання, в чому він ішов в основному за Леніном, підкреслюючи «право націй на самовизначення аж до відокремлення», але з тим, щоб до відокремлення їх ніколи не дійшло. По революції він підкреслював Другу частину ленінської формули: збереження неподільності імперії.Уже у 1920 Сталін був проти «відділення окраїнних областей» (України, кавказьких країн тощо) — джерела сировини, палива і харч. запасів для «Центр. Росії». У грудні 1922 при створенні СРСР він пропонував, замість рівноправного союзу «суверенних республік», т. зв. автономізацію (див. Національна політика КПРС). Але тоді ще були сильні відцентрові тенденції в національні республіки і перемогла концепція СРСР з залишенням керівної ролі в ньому за РРФСР. Сталін скористався з цього і поступово звів нанівець декларовані в конституції Права національних республік. Сталін спирався на російські шовіністичні елементи в державно-партійному апараті, але й став у їхніх руках знаряддям відбудови імперії. Проти цього виступив Микола Скрипник вже на XII з'їзді партії 1923, засуджуючи русофільство партійного апарату. Особливий наголос Сталін клав на переслідування національного руху в Україні як найбільшій республіці, що стояла на перешкоді його централістичним планам. У листі до Л. Кагановича 1926 перестерігав проти нац. тенденцій у КП(б)У (Микола Хвильовий, О. Шумський та ін.); цим листом датується початок розгрому українського відродження, етапами якого були заслання української інтелігенції на Соловки, процес Спілки Визволення України та ін. Найважчого удару Сталін завдав Україні у pp. колективізації; 1933 з його доручення Павло Постишев уморив голодом кілька млн українських селян, а одночасно винищив національно свідомі кадри української інтелігенції. На XVII з'їзді КПРС (26. 1. 1934) Сталін засудив націоналістичний ухил Миколи Скрипника, твердячи, що більш небезпечними для СРСР є місцевий, а не «великоросійський націоналізм». Сталінський терор першої половини 30-их pp. перейшов у «єжовщину», коли було винищено понад 1/3 кадрів КП(б)У разом з її верхівкою. У міжнародній політиці Сталін використовував Комінтерн в інтересах СРСР, а також для контролю над комуністичними партіями та ліквідації національних антибільшовицьких прагнень у них. У кін. 1930-их pp. стало ясно, що сталінський соціалізм — це побудований на визиску безправного робітництва і селянства державний капіталізм, економіка якого, завдяки знеособленню централізованого управління і відсутності приватної ініціативи, перебувала в хронічній руїні, а в зовнішній і внутрішній політиці Сталін почав повторювати політику російських царів. Зокрема у зовнішній політиці він повернувся до традиційного засобу російського самодержавства затушковувати внутрішні труднощі зовнішньою експансією.

[ред.] Пакт Молотова-Рібентропа

У 1939 році був укладений Пакт Молотова-Ріббентропа. Основним результатом пакту став розподіл країн Східної Європи між Німеччиною та СРСР: Польщі (1939), приєднання до СРСР балтійських країн (1940). Війна з Фінляндією (за що СРСР було виключено з Лігі Націй як агресора) і анексія від Румунії Буковини і Басарабії (1939 — 1940 рр.) є продовженням політики збільшення території Радянського Союзу.

Деякі фахівці вважають, що основною метою укладення договору з боку СРСР було втягнення європейських держав у війну і після їхнього виснаження, внаслідок військових дій, захоплення їх та приєднання до Радянського Союзу, як союзних республік (тобто продовження ідеї Леніна о "світової революції"). Так, на підготовку наступальної війни СРСР проти фашистської Німеччини у 1941 вказує те, що Червона армія стягнула війська, артилерію і авіацію до західних границь Радянського Союзу. Однак внаслідок випереджаючого удару Гітлера у червні 1941 СРСР зазнав важких поразок у першій фазі війни. Лише за допомогою союзників і коштом мільйонних людських втрат тоталітарна система Сталіна вийшла переможцем з другої світової війни. У кінці війни Сталін брав участь у конференціях з лідерами США і Великобританії у Тегерані, Ялті й Потсдамі і домігся такого перерозподілу світу, наслідком якого СРСР фактично приєднав нові території в Східній Європі та на Далекому Сході і утворив блок сателітних країн, де силоміць була встановлена комуністична влада.

[ред.] Повоєнний період

По війні Сталін стимулював посилення великодержавного націоналізму російського народу, який присвоїв собі месіаністичну роль «визволителя» і «старшого брата» інших народів. Супроти деяких малих народів СРСР Сталін з помсти за поразки першого періоду війни застосував політику національної дискримінації і геноциду, включно до виселення з їх територій (німці Поволжя, кримські татари, чеченці, інгуші, калмики). «Українці уникли цієї долі тому, що їх було занадто багато, і не було місця, куди їх виселити» (Микита Хрущов). У 1945 — 50 Сталін жорстоко розправився з рухом опору на Західній Україні й у Литві, вислав мільйони тих, що побували в німецькому полоні, й цивільного населення до концентраційних таборів. По війні посилив регламентацію культ. життя, загострив русифікаційний курс у неросійських республіках, що увійшло в історію під назвою «Ждановщина». Під наглядом Сталіна офіційна історична наука змінила орієнтацію з критики політики Російської Імперії на похвали рос. царям та виправдання їх колоніальних завоювань як явища «прогресивного».

Сталін зосередив і формально всю владу в своїх руках (від 1941 — гол. уряду, нарком оборони і головнокомандувач збройних сил СРСР, від 1945 зі званням генералісимуса), пишався порівнюванням його з царем Іваном IV і Петром І. Безоглядно жорстокий диктатор, Сталін, базуючись на традиціях рос. самодержавства, створив тоталітарну диктатуру на зразок сх. деспотій, усюди бачив змови, попереджаючи їх кривавим терором. Останнім у задумі Сталін було винищення єврейства, розпочате під гаслом боротьби проти «безрідних космополітів», але довершенню цієї акції перешкодила його смерть.

Сталін не був теоретиком, незважаючи на томи його «повних творів», і під сталінізмом розуміють не доктрину, а створену Сталіним монопартійну диктатуру, практику поліцейського терору з показовими судами і самообвинуваченнями, з концентраційними таборами, безпощадною ліквідацією противників (часто уявних), народовбивством, безконтрольною диктатурою «вождя» партії, якому підпорядковані виконавча, законодавча і судова влада в централізованій радянській державі.

По смерті Сталіна на XX з'їзді КПРС (1956) частково критиковано так званий культ особи, однак не розкрито всіх злочинів сталінського режиму. На XXII з'їзді (1961) критику продовжено — ухвалено забрати забальзамоване тіло Сталіна з ленінського мавзолею і поховати під кремлівською стіною, перейменувати всі міста, селища, області, вулиці, площі, що носили його ім'я, знищити його пам'ятники, побудовані за його життя. Але з приходом до влади Л. Брежнєва (1964) відбувається поступова реабілітація Сталіна, відроджується неосталінізм, застосовуються у нових обставинах сталінські методи: геноцид, масові арешти, закриті суди, психіатричні лікарні для противників режиму, насильна русифікація, умотивована теорією т. зв. радянського народу, відродження «культу особи» (Л. Брежнєва) тощо.

За часів Горбачова та Єльцина було багато зроблено для виправдання людей, засуджених при Сталіні, висвітлені численних злочинів сталінського режиму та їх офіційному засудженню.

У середині 2000-х років ім'я Сталіна пережило вже другу реабілітацію, коли у методичних матеріалах до шкільних підручників з історії його було названо "найбільш ефективним менеджером Росії".

[ред.] Сім'я

[ред.] Джерела

И.В.Сталин.Краткая биография. (2-е издание, исправленное и дополненное с илл.) Москва, Госполитиздат, 1950. -243 с.

[ред.] Зовнішні посилання