Сапсан

? Сапсан Охоронний статус: Малий ризик (lc)
Дорослий середземноморський сапсан (Falco peregrinus brookei)
Біологічна класифікація
Домен: Еукаріоти (Eukaryota) Царство: Тварини (Metazoa) Тип: Хордові (Chordata) Клас: Птахи (Aves) Ряд: Соколоподібні (Falconiformes) Родина: Соколові (Falconidae) Рід: Сокіл (Falco) Вид: Сапсан
Біноміальна назва
Falco peregrinus Tunstall, 1771
Ареал сапсана ██  Літній ареал / гніздування ██  Розмноження / постійне мешкання ██  Зимовий ареал ██  Ареал під час перельоту
Підвиди
17-19, див. текст
Синоніми
Falco atriceps Hume Falco kreyenborgi Kleinschmidt 1929 Falco pelegrinoides madens Ripley & Watson, 1963 Rhynchodon peregrinus (Tunstall, 1771)
Посилання
Віківиди : Falco peregrinus ITIS: 175604 NCBI: 8954

Сапса́н (Falco peregrinus Tunst.) — хижий птах родини соколових, поширений на всіх континентах, окрім Антарктиди. Розміром з сіру ворону, він вирізняється своїм темним, аспідно-сірим оперенням спини, строкатим світлим черевом і чорною верхньою частиною голови, а також темною, видовженою плямою під очима — «вусами». Залежно від розміру й особливостей забарвлення, розрізняють близько 17 підвидів цього птаха. В Україні — три підвиди: звичайний, кавказький і тундровий сапсани: перші два рідкісні гніздові птахи, останній зустрічається на перельотах.

Згідно деяких джерел, це найшвидший птах (і взагалі тварина) у світі — при нападі він здатний розвивати швидкість понад 322 км/год, або 90 м/с^[1][2], хоча ці дані є спірними. Під час полювання сапсан сидить на присаді або ширяє (планірує) в небі; виявивши здобич, він підводиться над жертвою і майже прямокутно стрімко пікірує донизу («робить ставку»), вдаряючи її складеними і притиснутими до тулубу лапами по дотичній. Удар кігтями задніх пальців сапсана по жертіві буває настільки сильним, що навіть в достатньо великого розміру жертви може відлетіти голова^[3].

Об'єктом полювання цього сокола є переважно середнього розміру птахи, як наприклад, голуби, шпаки, качки та інші водні і навколоводні види, рідше невеликі ссавці. Статева зрілість сапсана наступає у віці двох років, пари зберігаються протягом усього життя^[2]. Кублиться птах на скелястих кручах, верхівках завалів, рідше на болітній купині і мочарях, або на кам'яних будівлях — дахах і відрогах висотних будинків, дзвіницях, мостах тощо^[4][5].

Увесь час спостережень сапсан вважався рідкісним птахом. Але по закінченні Другої світової війни їх невелике число зазнало скорочення, — особливо унаслідок застосування у народному господарстві ДДТ й інших пестицидів, які негативно впливають на ембріональний розвиток потомства. Тільки у 1970-і роки, завдяки забороні використовувати цей отрутохімікат, а також впровадженню екологічних програм, популяція птахів в багатьох районах світу почала поволі відновлюватися^[6]. Охорона сапсану регламентується як на національному рівні — він включений до Червоної книги України як нечисленний вид (II категорія)^[7], так і міжнародному рівні — занесений до Додатку I Конвенції СІТЕС^[4].

[ред.] Назва

Наукову назву Falco peregrinus присвоїв птаху англійський орнітолог Мармадюк Танстелл (англ. Marmaduke Tunstall) — саме він першим, ще в 1771 році, зробив систематичний опис сапсана в своїй роботі Ornithologia Britannica^[8]. Латинське слово falco, що дало птаху його родову назву, є похідним від слова falx («серп») і перекладається як «подібний до серпа» — таким чином автор підкреслив форму крил сокола під час польоту. Видова назва peregrinus в перекладі з латинської означає «мандрівний» — стосується як і розповсюдженості, так і способу життя цього птаха^[9][10]. Схожі назви збереглися в більшості сучасних європейських мов: наприклад англ. peregrine falcon, фр. faucon pèlerin, нім. Wanderfalke, іт. falco pellegrino, швед. pilgrimsfalk тощо.

В [[Українська мова|українській мові] сапсана тривалий час іменували соколом — ця традиція йде ще з часів Київської Русі. Згодом назва «сокіл» отримала ширше значення й перейшла на весь рід птахів^[11]. Безпосередньо слово «сапсан» в українську мову ввійшло за посередництва російської, яка, в свою чергу, запозичила його з калмицької у другій половині 19 століття^[12][13], і як український науковий термін закріпилось лише в наш час ^[14]. Слід зауважиити, що як за часів Київської Русі^[15], так і понині під соколом найчастіше мають на увазі саме сапсана^[11].

[ред.] Опис

[ред.] Зовнішній вигляд

Голова сапсана

Силует сапсана в ширянні і перед пікіруванням

Сапсан — це великий сокіл: довжина його тіла складає 34-50 см, розмах крил 80-120 см^[16]. Як і в більшості решти хижих птахів, самки сапсанів є помітно більшими за самців: важать у межах 910—1500 г, тоді як самці приблизно на третину менші за розміром, а їхня вага складає 440—750 г^[17]. У забарвленні не виражений статевий диморфізм (виключення — рідкісний підвид F. p. madens), — самці і самки виглядають однаково.

Загальна статура міцна, характерна для активних хижих птахів — широкі груди з твердими і опуклими м'язами, сильні пальці з гострими і круто зігнутими кігтями, короткий, подібно до серпа заломлений дзьоб^[3]. У дорослих птахів верхня частина тулубу, включаючи вузькі загострені крила і надхвостя, аспідно-сірого кольору, часто з нечіткими темними поперечними смужками (див. розділ «Підвиди»). Кінчики крил чорні^[18].

Черевна частина зазвичай світла; залежно від району проживання вона може бути сірувато-білою, рожевою, рудуватою або вохристою, з тонкими бурими або чорними поперечними плямами на череві, боках і підхвісті. На грудях краплясті плями^[19][20]. Хвіст відносно довгий, вузький, на кінці закруглений; нижня частина чорна з невеликою білою смужкою на кінці. Верхня частина голови і «вуса» (ділянка пір'я від кута дзьоба до горла) чорні, нижня частина і горло контрастно-світлі — білі або рудуваті^[21].

Прикметні особливості тіла сапсана

Очі великі, опуклі, темно-карі, оточені жовтуватим кільцем голої шкіри^[3]. Восковиця жовта, дзьоб і ноги чорні^[22]. На кінці наддзьоб'я є зубці, якими птахи перекушують хребет на шиї своїй жертві^[21][9]. На нозі внутрішній палець значно коротший за зовнішній; середній палець довший за цівку^[19].

Оперення молодих птахів є менш контрастним — верхня частина тіла бура з облямівками криючих вохристого кольору, нижня світліша і має радше подовжні плями, на відміну від поперечних смуг дорослих птахів. Восковиця блакитно-сіра, ноги жовті^[16][19][21].

[ред.] Голос

Більшість вокалізів сапсана пов'язані з аспектами відтвірної поведінки. Поза шлюбним сезоном птах зазвичай мовчазний^[23], за винятком внутрі- і міжвидових зіткнень. Репертуар самок і самців подібний, мало відрізняється від інших видів сокола, але відносна частота і контекст вокалізів залежать від статі і виду. Географічних відмінностей між птахами 4 підвидів (F. p. tundrius, F. p. pealei, F. p. anatum, F. p. brookei) не спостерігалося^[24]. Вокаліз самців і самок відрізняється за частотою та спектром, зазвичай виклики самців приблизно 0,2 кГц вищі, ніж самок, містять ширший ряд частот і мають чіткішу гармонійну структуру^[25]. Чоловічі і жіночі вокалізи дозволяють ототожнення індивідуумів з точністю близько 90 %^[26]. Зареєстровани типи вокалізу наступні^[27]:

Кек (англ. cack): послідовність коротких (0,15 с), гармонійних викликів із широким спектром (1-9 кГц) з інтервалами 0,1-0,2 с, нагадує жорсткий кек-кек-кек-кек-кек або к'як-к'як-к'як, часто повторюється не припиняючись. Виклик самок прагне бути швидшим, з коротшими інтервалами. Надається у випадку тривоги і асоціюється із із захистом гнізда. Може зростати в швидкості та інтенсивності, проте швидкість зменшується під час атаки, коли викрик фрагментувється до кее-ее-ек, кее-ее-ек^[28]. Інколи цей виклик може подаватися для спілкування і привернення уваги^[29].

Щебет (chitter): послідовність дуже раптових (0,02 с) гармонійних викликів спектральною шириною 0-5 кГц з дуже короткими (0-0,02 с) інтервалами. Нагадує швидке чі-чі-чі-чі-чі, що повторюється циклами по 5-12 разів або безперервно до кількох секунд. Частіше всього подається самцем до або протягом спаровування^[30][31]; іноді подається самцями і самками у тривозі^[30][32].

Іі-чіп (eechip): послідовність викликів з трьох частин змінної, але відносно довгої тривалості (0,25-0,8 с) з інтервалами 0,1-0,8 с. У найповнішій формі нагадує ку-іі-чіп, ку-іі-чіп, причому ку або іі можуть опускатися, тоді як останній склад, що містить більшу частину енергії, має гармонійну структуру і покриває найширший ряд частот (1-6 кГц), присутній завжди. Використовується представниками обох статей протягом або негайно після спаровування^[28].

Завивання (wail): безперервний або повторний відносно довгий виклик (0,4-2,0 с), з нерегулярними інтермалами від 0,1 с до кількох хвилин. Менш галасливий і з чіткішою гармонійною структурою, ніж інші виклики, шириною 1-6 кГц, злегка підвищуюється за частотою. Має найширшу різноманітність форм серед всіх викликів. З'являється в кількох випадках: наявності харчування, при спаровуванні або при залицянні за самкою^[30][27].

[ред.] Розповсюдження

[ред.] Ареал

Розповсюдження сапсана у світі: ██ Райони гніздування ██ Райони зимівель ██ Райони постійного мешкання ██ Райони міграції

Сапсан широко поширений на всіх континентах (за винятком Антарктиди), а також на багатьох островах. Будучи невибагливим до умов проживання, птах легко пристосовується як до суворого холодного клімату арктичної тундри, сягаючи 70° пн. ш. у Гренландії і 78° пн. ш. на Новій Землі, так і до спекотних тропіків Африки та Південно-Східної Азії^[11]. У цілому, в різні пори року його можна побачити практично всюди, за винятком полярних і високогірних районів, пустель і переважної більшості вологих тропічних лісів. Також сапсан зазвичай уникає широких відкритих просторів, зокрема, степів Євразії або пампасів Південної Америки. У гірській місцевості птах зустрічається на висоті до 4000 м над рівнем моря^[1]. Завдяки такому широкому ареалу сапсан вважається найрозповсюдженішим хижим птахом у світі^[20]. Єдиним великим, позбавленим криги районом, де сапсан цілком відсутній, — це Нова Зеландія. Детальний опис розповсюдження сапсана наведено в розділі «Підвиди».

[ред.] Місця гніздування

Скелі — улюблене місце гніздування сапсана

Сапсан зазвичай вибирає малодоступні для людини місця з широким горизонтом; перевагу віддає скелястим берегам різних водойм — як внутрішніх, так і зовнішніх. Найбільші популяції птахів зустрічаються в долинах гірських річок, де є оптимальні умови для гніздування^[19]. У гірській місцевості сапсан, як правило, кублиться на скелях; у лісовій зоні часто селиться уздовж річкових круч, на мочарях або високо на деревах, де займає старі гнізда інших птахів^[4]. Незалежно від місцевості, завжди поблизу має бути водний або болотяний комплекс площею не менше 10 км²^[19]. Крім того, сапсан уникає як ділянок суцільних хащів, так як і широких просторів, не зайнятих лісом.

Іноді (останніми роками рідше) сапсани вибирають для житла населені пункти, в тому числі і великі. У межах міста птахи влаштовують гнізда на дахах церков та інших кам'яних висотних будівель.

За винятком найпівнічніших популяцій, сапсани часто-густо ведуть осідлий спосіб життя, або в холодну пору року переміщуються на незначну відстань. При цьому самці, що досягли статевої зрілості, за можливості тримаються поблизу гніздової території напротязі цілого року^[2]. В умовах арктичного й субарктичного клімату птахи здійснюють довгі сезонні міграції, залітаючи при цьому нерідко на більші відстані ніж їхні сусіди — неперелітні птахи. Так, за спостереженнями орнітологів, сапсани, що кубляться в Гренландії, взимку можуть сягати південного краю Південної Америки^[1].

[ред.] Спосіб життя

[ред.] Розмноження

Кладка яєць

Статева зрілість у самців і самок наступає вже наступного року після народження^[33], хоча розмножуватися птахи, як правило, починають лише у віці двох або трьох років^[2][34][35].

Сапсани моногамні; пари зберігаються протягом багатьох років. Даному виду, незалежно від способу життя, також притаманна прихильність до певної гніздової території, яка зберігається в декількох поколінь птахів протягом тривалого часу^[4], — наприклад, на невеликому острові біля узбережжя Вельса дослідники зафіксували кам'янистий відріг, на якому постійно кублилися птахи, починаючи, принаймні, від 1243 року^[35]. Початок сезону розмноження припадає на квітень-червень; північні популяції, як правило, розмножуються пізніше^[36].

Пташеня сапсана

Зазвичай першим до місця майбутнього гнізда прилітає самець; закликаючи самку, він виконує різні повітряні піруети: кружляє по спіралі, раптово пірнає або перекидається^[2]. Якщо самка врешті сідає на невеликій відстані від самця, це означає, що пару сформовано. Птахи, які сидять поруч, можуть уважно розглядати один одного, чистити своєму партнерові пір'я або обгризати кігті^[18]. Крім того, в процесі залицяння самець часто годує самку, нальоту передаючи їй спійману ним здобич. Приймаючи їжу від самця, що знаходиться згори, самка в повітрі перевертається догори ногами. У гніздовий період сапсани ретельно боронять свою територію та дуже агресивно налаштовані проти прибульців. Відстань між сусідніми гніздами майже ніколи не менше 1 км, навіть у районах з великою щільністю популяцій^[37], складачи зазвичай 2-6 км^[19]. Така територія, включно з водними просторами, необхідна птахам для забезпечення нормальної життєдіяльності в період розмноження (перш за все, для годівлі). Всередині однієї гніздової території пара може мати до семи місць, придатних для відкладення яєць, які використовує почергово протягом кількох сезонів^[37].

Сапсани активно боронять свою територію: при вторгненні у неї здатні напасти на порушника, навіть на більшого розміром пернатого хижака, наприклад, орла чи крука^[3][37]. При наближенні людини, птахи починають проявляти неспокій вже на відстані 200—300 м від гнізда, подаючи тривожні голосові сигнали. На ближчій відстані спочатку самець, а потім і самка з гучними криками кружляють над людиною, іноді сідаючи поблизу на короткий час^[19].

Розташування гнізда залежить від навколишнього ландшафту, проте в будь-якому випадку вимагає відкритого простору для підльоту і наявність поблизу водойми. У скелястій місцевості гніздо зазвичай влаштовується в кам'янистому міжгір'ї або на відрогу вгорі схилу на висоті 20-80 м від землі. У тундрі сапсани гніздяться переважно на кручах або пагорбах біля водойм. На мочарах гніздо може міститися просто на купині на незначному узвишші. В деяких регіонах, наприклад в Австралії або на північно-західному узбережжі Північної Америки, гнізда часто влаштовуються у великих дуплах дерев^[38].

Дорослий птах з молодим пташеням у гнізді.

В окремих випадках сапсани займають старі гнізда інших хижих птахів на деревах — ворона, канюка, яструба-тетерев'ятника, шуліки, скопи та інших^[19][39]. Зрідка за місце під гніздо сапсану правлять ніші (виємки) у кам'яних будівлях в населених пунктах, що нагадують птахам скелясті виступи — карнизи високих будівель, мости, дзвіниці, заводські труби і т. ін.^[16]. За можливості викопується невелика ямка в ґрунті завглибшки 1-3 см і діаметром 20-30 см, або розчищається невелика ділянка^[19]. Устилка, як така, відсутня, проте при багаторазовому використанні в гнізді можуть залишатися кістки або пір'я. Однією з прикметних особливостей сапсана є велика кількість рештків кісток жертв навколо гнізда, що скупчуються протягом тривалих років, а також рясні сліди посліду пташенят.

Яйця відкладаються один раз на рік, в другій половині квітня — початку травня. У випадку, якщо первинну кладку з якоїсь причини втрачено, самка здатна відкласти яйця вдруге^[35]. Зазвичай самка відкладає 3 яйця (рідше — від двох до п'яти), по одному яйцю раз на дві доби. Яйця яскраво забарвлені — мають бурий або червонуватий кольори з плямами і цятками темніших червонувато-бурих відтінків^[40]. Розмір яєць (51-52) х (41-42) мм^[29]. Період інкубації складає 33-35 діб^[18]; висиджують яйця обоє батьків, проте самка перебуває в гнізді більшу частину часу. Пташенята, які щойно вилупилися з яєць, вкриті брудним білим пухом, мають непропорційно великі ноги і спершу є цілком безпорадними. В той час як самка обігріває і годує пташенят, самець переважно здобуває їжу^[35]. Кормова територія в період розмноження зазвичай сягає від гнязда 19 — 24 км. в окружності^[41]. Перший політ пташенята здійснюють у віці 35-45 днів, проте ще декілька тижнів по тому залишаються залежними від батьків, перш ніж навчаться самостійно здобувати собі корм.

[ред.] Харчування

Сапсан, що поїдає здобич

Сапсан харчується майже виключно середніми за розмірами й дрібними птахами: горобцями, дроздами, шпаками, голубами, качками тощо. Прихильності до полювання певних видів загалом немає — раціон варіює залежно від доступності здобичі в даній місцевості. Окрім птахів, сапсан зрідка полює на деяких невеликих ссавців, зокрема на кажанів^[9], білки і зайці^[42], а також на земноводних та комах^[10]. Найбільш активні птахи вранці і ввечері^[35]. За дуже рідкими виключеннями, здобич ловиться на льоту чи на підльоті; при цьому птахи часто полюють парно, почергово пірнаючи за жертвою^[9]. Сапсан вичікує в засідці на високому відрогу або пролітає низько над землею, полохаючи потенційну жертву. Визначившись в повітрі зі здобиччю, він швидко набирає висоту і, склавши крила, різко, майже прямокутно, пірнає вниз, прагнучи лапами зачепити її^[3]. За оцінками деяких фахівців, під час пікірування швидкість птаха може досягати 322 км/год, або 90 м/с^[1], що дозволяє назвати сапсана найшвидшим живим організмом в світі, хоча прямі вимірювання швидкості кількох птахів, проведені іншими дослідниками, не показали значень, вищих за 140 км/год^[43]. Удар сапсана при нападі може бути настільки сильним, що жертві може відрівати голову, або в неї буде розпатраний вздовж тулу^[3], хоча зазвичай, під час нападу на птаха, сапсан намагається лише ушкодити одне з його крило, задля зменшення ударного ефекту на власне тіло^[2]. Зі здобутим кормом птахи завжди здіймаються угору, де влаштовують трапезу. На відміну від багатьох інших хижаків, сапсани залишають цілими голову, крила і ноги своєї жертви^[19].

[ред.] Класифікація

[ред.] Еволюція і систематичне положення

Сапсан належить до роду соколів родини соколових; його найбільш близькими родичами вважаються кречет (Falco rusticolus), балабан (Falco cherrug), лаггар (Falco jugger), середземноморський (Falco biarmicus) і мексиканський (Falco mexicanus) соколи^[44][45], яких часто об'єднують в одну групу. Вчені вважають, що еволюційні відмінності цих птахів від решти представників роду почали проявлятися за пізнього міоцену або за раннього пліоцену, приблизно 5-8 млн. років тому. Оскільки група включає види як Старого, так і Нового Світу, то вважають, що найімовірніше осередком формування розбіжностей стала Європа або Африка. Взаємовідношення цієї групи з рештою соколів досі остаточно не з'ясовано; одним з чинників, що утруднює наукові дослідження, є значно поширена гібридизація між різними видами^[44][45]. Зокрема, при розведенні у вольєрах популярним є схрещування сапсана і середземноморського сокола — їхнє спільне потомство володіє характерними рисами обох видів: мисливською вправністю першого і витривалістю другого.

[ред.] Підвиди

Гніздовий ареал підвидів сапсана

За період спостережень різними авторами було описано велику кількість підвидів сапсана, залежно від розміру і особливостей забарвлення, проте дотепер лише деякі з них визнані більшістю спеціалістів. Одним з найповніших сучасних орнітологічних каталогів є «Посібник птахів світу» (англ. Handbook of Birds of the World), який містить описи 19 підвидів цього птаху^[16].

• Falco peregrinus peregrinus Tunstall, 1771

Номінативний (типовий) підвид, кублиться в помірному поясі Євразії в проміжку між тундрою на півночі і межею степової зони, узбережжям Середземного моря і Піренейскими горами на півдні^[46]. На більшій частині Європи (за виключенням Скандинавії і півночі Європейської частини Росії) веде осідлий спосіб життя; на решті території велика частина птахів в зимовий час відкочовує на південь. Вага самців 580—750 г, самок :925—1300 г^[17]. Включає підвиди brevirostris, germanicus, rhenanus і riphaeus.

• Falco peregrinus calidus Latham, 179

тундровий, або білощокий сокіл (раніше описувався як Falco peregrinus leucogenys) кублиться в тундровій смузі Євразії, включаючи арктичне узбережжя, на островах Північного Льодовитого океану і північній частині лісової зони уздовж річкових долин. Західна межа ареалу обмежена Кольским півостровом, східна приблизно басейнами річок Яна і Індигірка в Східному Сибіру. Це перелітний птах, що взимку мігрує в райони на південь від східного узбережжя Середземного моря, Чорного і Каспійского морів, Середньої Азії і досягає районів Африки на південь від Сахари. У порівнянні з номінативним підвидом, має світліше й більш бліде забарвлення, особливо в області голови, характеризується відсутністю рудих тонів. Вага самців 588—740 г, самок 925—1333 г^[17]. Включає підвид caeruleiceps. Ненці і народи Західного Сибіру називають цього птаха «ханавей», якути — «мок-сокол», народи Середньої Азії — «бахрін» або «бахарін»^[11].

Алеутський сокіл (F. p. pealei)

• Falco peregrinus japonensis Gmelin, 1788

Включаючає kleinschmidti, pleskei і harterti; поширений на північному сході Сибіру, Камчатки і Японських островах, ймовірно є проміжною формою між peregrinus і calidus. На узбережжі Тихого океану цей підвид, можливо, змішується з іншим підвидом pealei. Популяції Східної Азії перелітні, на островах осілі. У гніздовому наряді має зовнішню схожість з peregrinus, проте молоді птахи помітно темніші (і темніші, ніж anatum).

• Falco peregrinus brookei Sharpe, 1873

Іноді називають «мальтійським соколом» завдяки однойменній новелі американського письменника Дешіла Хеммета: коли в 1530 році імператор Священної Римської Імперії Карл V передав острів Мальту Мальтійському ордену, він зобов'язав представників останнього щорічно посилати йому одного мисливського птаха в якості феодальної повинності^[47]. Область розповсюдження цього птаха — Середземномор'я, Піренейський півострів, Північно-Західна Африка, Мала Азія, Кавказ і південний берег Криму^[11]. Також включає кавказького сокола (F. p. caucasicus) і велику частину особин передбачуваної раси punicus (деякі автори відносять її до pelegrinoides або вважають рідкісним гібридом між brookei і pelegrinoides). Це осілий підвид. Він менше номінатівного підвиду, на череві має рудий відтінок^[20]. Вага самців біля 445 г, самок до 920 г^[16].

Підвид Falco peregrinus babylonicus

• Falco peregrinus pelegrinoides Temminck, 1829

Поширений на Канарських островах, в Північній Африці і на Близькому Сході до Межиріччя. Має схожість з brookei, проте помітно світліше у верхній частині, має рудувату шию і піщаного кольору черево з ледь помітними смугами. Менше номінатівного підвиду. Вага самок близько 610 г^[17]. Підвид Falco peregrinus babylonicus P.L. Sclater, 1861 водиться на сході Ірану, в горах Гіндукуш, Тяньшані і Алтаї. Зовні нагадує дрібного ланнера (Falco biarmicus). Вага самців 330—400 г, самок 513—765 г^[17].

• Falco peregrinus peregrinator Sundevall, 1837

Раніше відомий як Falco atriceps і Falco shaheen. Мешканець Південної Азії — Пакистану, індії, Шрі-Ланки і Південно-східного Китаю. Осілий підвид. Невеликого розміру, темніших тонів. Має руде з світлими смугами оперення в черевній частині тіла. У Шрі-Ланці ці птахи віддають перевагу високим пагорбам в центральній частині острова, тоді як сапсани підвиду calidus, що прилітають на зиму, зазвичай селяться уподовж узбережжя^[48].

• Falco peregrinus madens Ripley & Watson, 1963

З Островів Зеленого мису. Виділяється від решти сапсанів тим, що у нього виражений статевий диморфізм в забарвленні: у самців є рудуваті плями на голові, потилиці, вухах і спині, і виразні рожевий-бурі плями на череві; у самок виразно виражений бурий відтінок по всьому тілу, особливо на голові і потилиці^[20]. Птахи цього підвиду знаходяться на межі зникнення — відомо, що лише 6-8 пар живуть до теперішнього часу^[16].

Підвид Falco peregrinus macropus

• Falco peregrinus minor Bonaparte, 1850

Раніше Falco peregrinus perconfusus^[49]) поширений головним чином в Південній Африці, а також фрагментарно на решті частини континенту південніше Сахари. Осілий підвид. Відрізняється невеликими розмірами і темним оперенням. Ареал ще одного африканського осілого підвиду Falco peregrinus radama Hartlaub, 1861 — Мадагаскар і Коморські острови^[20].

• Falco peregrinus macropus Swainson, 1837

Мешкає виключно в Австралії — на більшій частині материка, за винятком південного заходу. Веде осілий спосіб життя. Зовні нагадує підвид brookei, але порівняно з ним дещо менший за розмірами і має чорну ділянку пір'я в районі вух^[20]. Ще один австралійський підвид — Falco peregrinus submelanogenys Mathews, 1912 — мешканець південно-західної частини материка.

• Falco peregrinus ernesti Sharpe, 1894

Мешкає на островах Тихого океану на південь від Індонезії і Філіппін і на північ від Нової Гвінеї і архіпелага Бісмарка. Межа гніздовання цього птаха і підвиду nesiotes знаходиться під питанням. Осілий підвид. Виділяється дуже темними виразними смугами на череві і чорним пір'ям в районі вух. Підвид Falco peregrinus furuitii Momiyama, 1927 населяє Бонінські острови і Острови Іцу в (Японії). Веде осілий спосіб життя. Дуже рідкісний птах^[16]. Оперення темне — нагадує pealei, але дещо темніше, особливо на хвості^[20]. Підвид Falco peregrinus nesiotes Mayr, 1941 мешкає на островах Фіджі, а також можливо на Вануату і в Новій Каледонії. Осілий підвид^[50].

• Falco peregrinus anatum Bonaparte, 1838

Раніше був включений до leucogenys', був колись широко поширений в Північній Америці від тундри на півночі до пустель на півдні, проте в даний час мешкає лише в районі Скелястих гір на заході материка. Орнітологи намагаються відновити колишню чисельність і розширити ареал птаха, реінтродукувавши його в інші райони континенту^[46]. Більшість сапсанів, що досягли статевої зрілості, за винятком північної популяції, осідлі. Випадкові зальоти до Західної Європи, ймовірно, здійснюються північнішим і виключно перелітним підвидом tundrius. Falco peregrinus anatum зовні нагадує номінатівний підвид, проте трохи менше його розміром. Дорослі птахи в цілому світліші і в черевній частині менш строкаті, а молоді навпроти темніші і мають яскраво-виражену смугастість. Вага самців 500—570 г, самок 900—960 г^[16].

• Falco peregrinus pealei Ridgway, 1873 

Алеутський, або чорний сокіл — зустрічається на тихоокеанскому узбережжі Північної Америки — в Британскій Колумбії на північ від затоки Пьюджет-Саунд, островах Королеви Шарлоти, уподовж затоки Аляска, Алеутських островах і російському узобережжі Берінгова моря^[46]. Можливо, його також можна виявити на Камчаткі і Курильських островах. Немігруючий птах. Це найкрупніший підвид; зовні він нагадує дуже великого і темнішого tundrius, або крупного anatum з яскраво-вираженими смугами на череві. Дзьоб дуже широкий^[51]. У молодих птахів верхня частина голови зрідка буває світлою.

• Falco peregrinus tundrius White, 1968

Раніше включений до leucogenys, мешкає в аркт�